ВЕТЕРАН ВІЙНИ ОЛЕКСАНДР ФУРМАН ДІЛИТЬСЯ ДОСВІДОМ, ЯК АДАПТУВАТИСЯ ДО НОВОГО ЖИТТЯ ПІСЛЯ АМПУТАЦІЇ.
Олександр Фурман - молодий, завзятий, щирий, працьовитий, справжній син своєї країни. Друга лінія, перша, лінія, нуль…Запеклі бої на Херсонщині. По позиціях, де перебував Сашко зі своїми побратимами, росіяни лупили усім, що мали, нещадно насипаючи з суші і повітря. Три дні вогню безперестанку, «братній» народ цілеспрямовано нищив усе на горизонті. Олександр Фурман 4 жовтня втратив кінцівку вище коліна та зазнав ще багато пошкоджень, які за ненадання якісної медичної допомоги – могли б вартувати життя. Двічі зупинка серця. Важкі лікування та реабілітація, протезування. Наш земляк заново вчиться жити і пристосовується до нових умов, але як би важко йому не було, він ні на мить не опускає руки. Каже, що найстрашніша проблема, коли після ампутації починаєш себе жаліти. Так нічого не вийде.
Як тільки приїхав з госпіталю додому, Олександр попри важкий фізичний стан, намагався робити усі справи, як до поранення. - Маленька донечка і дружина звикли бачити мене життєрадісним і активним, тому я не дозволяв собі розслаблятися, - ділиться Олександр. Від держави Олександр оторимав безкоштовно протез. На жаль, він не підійшов чоловіку. Проте це не завадило чоловіку активно вести свій побут. Він рубає дрова, порається у господарстві і потроху продовжує втілювати в життя свою мрію - займається деревообробництвом.
Любов до дерева у нього з дитинства, але тільки тепер він почав активніше цим займатися. Він показує нам кролятника, якого нещодавно змайстрував. Скільки радості було в його очах, коли він розповідав про весь процес роботи. Є в нього для цього і спеціальний верстат, але чоловік не може стояти за ним на одній нозі. І тут в його погляді починає згасати надія про відкриття власної справи.
До повномасштабного вторгнення Олександр Фурман разом з дружиною Ольгою працював у столиці. Чоловік не боявся братися за будь-яку роботу, щоб тільки прогодувати родину, в якій уже підростала дівчинка-красуня Діанка, цьогорічна першокласниця уже. Після 23 лютого 2022 року родина виїхала на Житомирщину, а потім повернулася у рідні Бабчинці.
Коли прийшла повістка – одразу прийняв рішення, що піде до лав ЗСУ. Після проходження першої медичної комісії – відмова за станом здоров’я, але це Олександра не зупинило і він відправився на майже двомісячні навчальні збори. Міг залишитися в тилу і просто відсиджуватися, як багато інших, але чоловік прийняв для себе рішення, що він не хоче повторення ще однієї Бучі у рідних краях, не хоче, щоб страждання та катування торкнулися його близьких.
Ампутація вище коліна - це операція, яка змінює життя. Потрібно вчитися жити по-новому. Втративши частину свого тіла, людина стикається з фізичними, емоційними та психологічними викликами.
«Чи був у мене розпач?.. Звісно. Але впасти в депресію мені не дала моя сім’я, побратими, друзі. Вони дуже сильно морально мене підтримували. Не скажу, що було легко переживати ампутацію, це – страшенний дискомфорт, коли ти залежиш від інших навіть в елементарних побутових питаннях. Але я навчився пристосовуватись. Я зрозумів найважливіше – потрібно наповну жити сьогоднішнім днем, але думати про завтра».
Коли повернувся у рідне село, то навіть не уявляв, як жити далі, бо тут, куди не глянь потрібно робочі руки. Та чоловік не розчаровувався, а ставав і робив. «Треба дрова рубати – йду рубаю. Я ще й на відео все знімав, щоб інші військові, які теж пережили ампутацію бачили, що життя продовжується і часу на ниття немає, - говорить Олександр. Надійним помічником у господарстві став автомобіль, бо добиратися до магазину, аптеки чи сільської ради просто нереально. А в цьому році ще й донечку, яка стала першокласницею, треба підвозити до школи.
Пройшовши складний шлях, Олександр намагається допомогти іншим військовим, бо як ніхто інший знає, що потрібно там на передовій. Не словом, а ділом намагається бути максимально корисним для своїх побратимів, з якими підтримує зв’язок і тепер. Олександр жартома називає військових з Вінниччини термінаторами, бо страху у них, мабуть, немає точно.
«Позиція жертви – не для військового. Ми самі вибрали свій шлях і знали, на що йдемо. Треба не опускати рук, бо ти ніколи не знаєш, які у тебе відкриються можливості завтра. Вважаю, що життя у нас одне і цю історію ми маємо додивитись до кінця. Треба швидше позбутись думок: «Чому я?», «Чому зі мною це сталось?» Це вже сталось, треба залишити минуле і продовжувати жити далі».
Олександр є справжнім прикладом мужності. Він не сидить на місці, кожен день сідає за кермо, таксує, робить багато буденної роботи, а в селі її вистачає. Такі люди як Сашко – мотивують, додають сил і віри в те, що ми незламні.
І ми щиро віримо, що Олександру вдасться все-таки стати на дві ноги і втілити усі свої мрії в життя. Він уже зацікавився державною програмою грантів для відкриття бізнесу, але тільки б стати на ноги...
Як відбувається протезування кінцівок та що робити, коли протез не підходить говорить керівник територіального відділення Фонду соціального захисту Сергій Полонський.
- У цьому році у Вінницькій області було забезпечено 148 військовослужбовців - 270 протезами 3,4 групи мобільності на суму 55 млн грн.
Що робити, у випадках, коли протез не підходить?
На першому етапі використання протеза відбуваються зміни антропометричних даних: змінюється форма, параметри кукси - тієї частини тіла, до якої кріплять протез. М’язова тканина зменшується або збільшується. При зміні антропометричних даних суб’єкт господарювання замінює приймальну гільзу за рахунок коштів державного бюджету на підставі висновку, за заявкою від особи про проведення ремонту, поданою особою, або її законним представником до територіального відділення Фонду.
Варто зазначити, що усі військовослужбовці забезпечуються, протезуються виробами підвищеної функціональності за новітніми технологіями також відповідно до Постанови КМУ №518 від 01.10.2014 року. У виїзді за кордон немає потреби, оскільки усі технології присутні в Україні, також є технічне обслуговування, ремонт, заміна куксоприймальної гільзи.
Підготовлено у рамках ініціативи “Медіакордон”, яку реалізує ВОГО “Вінницький прес-клуб” у рамках проєкту “Посилення стійкості медіа в Україні”. Впроваджується Фундацією “Ірондель” (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом “Швейцарська солідарність” (Swiss Solidarity).
